Cпільнота взаємодопомоги "Емаус-Оселя"


спільнота

Завдяки допомозі руху «Емаус» «Спільнота взаємодопомоги «Оселя» отримала у власність будинок із присадибною ділянкою. У будинку зробили ремонт, обладнали три житлових кімнати, провели водопостачання та каналізацію – так він став придатним до про­жи­вання. Це дозволило поселити перших бездомних та започаткувати спільноту з восьми осіб, а також організувати ремонтно-рестав­ра­цій­ну майстерню, відкрити курси навчання на комп’ютері, гурток рукоділля, проводити роботу із психологічної реабілітації бездомних. Такий досвід був інноваційним для України і тому його підтримав Світовий Банк. Членами Спільноти стали бездомні, залежні, непов­носправні, котрі були прийняті для проживання, праці та навчання. Люди, які мали житло, приходили тільки вдень, але були прийняті у Спільноту з можливістю працювати та навчатися, брати участь у всіх заходах Спільноти.

Життя у Спільноті спрямоване на допомогу бездомним навчи­тися бути відповідальними за своє життя, виробити здатність до співпра­ці, здобути навички піклування про себе та інших. Тут люди вчаться терпеливості та толерантності. Спільнота допомагає людині усвідо­мити і прийняти такі базові поняття та навички співжиття у суспіль­стві, які інші люди переймають ще від батьків. Життя у Спільноті макси­мально уподібнене до родинного. Найважливішим для таких людей є вияв до них довіри та поваги, завдяки чому вони можуть здобути позитивний досвід. Так людина стає активним і відповідальним учас­ником процесу. Багато з тих, хто шукає допомоги, неодноразово пе­ресвідчувались, що їхні власні ініціативи та рішення ніколи не приводили до чогось доброго, а навпаки до поразок. Тому дуже важливо дати шанс і можливість отримати інший життєвий досвід.

Зараз будинок Спільноти збільшився і тут одночасно може проживати до 20-ти людей. Мешканцями Спільноти є люди різного віку – від 20-ти до 60-ти років. Серед них є неповносправні, і це дає змогу іншим піклуватися про них, а самому неповносправному – відчуття любові та потрібності. Сироти, які не мали батьків, можуть віднайти їх у старших членах Спільноти, а старші люди – реалі­зу­ва­ти свою потребу опікуватися молодшими та відкинути страх перед самотньою старістю. Спільні робота, відпочинок, трапеза, участь у тренінгах та групових заняттях об’єднують людей, дають відчуття підтримки та стабільності.

Підсумки дня, розподіл праці на наступний день, вирішення конфліктів відбуваються на зустрічах Спільноти. Зустрічі проводить кожен із членів Спільноти по черзі, що теж дає людині почуття рів­ності, позитивно впливає на самооцінку. Кожен висловлюється віль­но, жодна думка чи пропозиція не відкидається, а обговорюється і приймається або не приймається аргументовано. Це дає змогу позбу­тись комплексів меншовартості, навчає нормам ведення дискусій, поваги до думки інших. Спільне прийняття рішень, від найпрос­ті­ших (який фільм дивитися ввечері, що садити весною на грядках) до більш відповідальних, створює у людей відчуття приналежності, а не відкинутості, формує навики спілкування, потрібні тим, хто повер­неться зі Спільноти у суспільство в майбутньому. І навіть відчуття того, що покинувши Спільноту і розпочавши нове життя у сус­піль­стві, кожен з них матиме свій родинний дім, дає могутній терапев­тичний ефект.

Кожен із членів Спільноти в міру своїх сил, здібностей і ква­ліфікації забезпечує життєздатність спільноти, виконуючи посильну роботу. Саме для цього було створено майстерні, в якій вчаться та працюють мешканці Спільноти. Сама ідея діяльності виявилась дуже життєздатною, оскільки люди не лише набувають навичок роботи, а й долають пси­хо­логічну бездомність. Працівники майстерні мають можливість отримати нові навички, які допомагають їм внести зміни у власне життя, по­вірити у власні сили, відчути власну спроможність діяти впевнено.

Під керівництвом досвідченого інструктора люди навчаються та працюють. Праця в команді, розподіл роботи, де результат за­ле­жить від усієї команди, гуртує людей, дає відчуття «плеча» один од­ному, позбавляє самотності. Спочатку багато часу приділяється виробленню елемен­тар­них звичок дисципліни праці, дотриманню графіка роботи, спілкуванню за працею. До складнішої роботи залучаються поступово, через на­буття позитивного досвіду у виконанні простіших завдань. Разом з інструктором соціальний працівник постійно супроводжує праців­ни­ків і навчає різним життєвим навичкам, потрібним для самостійного життя та праці. Виховується почуття відповідальності за виконану роботу. Робота постійно спрямовується не тільки на набуття профе­сійних вмінь, які потім знадобляться у житті, але й на підвищення самооцінки особи та вироблення віри у свої можливості.

Позитивно набутий досвід під час спілкування за роботою в майстерні слугуватиме таким людям мотивацією до можливих пози­тивних змін у їхньому житті, до активної самодопомоги, до віднов­лення власних особистісних ресурсів та до можливості повернення у суспільство його повноправними членами.

Індивідуальні консультації психолога та групова терапія є ду­же важливими. Невід’ємною частиною праці є відвикова терапія, тому що більшість безпритульних людей залежні від алкоголю. Працюючи в групах, вони починають усвідомлювати власну хворобу, розуміти її страшні наслідки, вчаться розпізнавати тривожні сигнали, що пере­дують рецидиву, набувають навичок та вмінь підтримувати тверезий спосіб життя. Важливим етапом групової роботи є аналіз власного життя, причин, що призвели до життя на вулиці. З цією метою в терапевтичних групах проводиться детальний огляд емоційних сто­сунків у родині, враховуються важливі події та їхній вплив на особу, визначаються базові потреби, способи вирішення власних проблем, окреслюються сильні сторони особистості і той потенціал, який мо­же допомогти змінити власне життя на краще.

В “Оселі” також живуть сім’ї та одинокі матері з дітьми. Присутність дітей у Спільноті створює справжню родинну атмосферу, робить її молодою, турботливою, скерованою у майбутнє.

Особлива увага приділяється розвиткові внутрішнього духов­ного світу. У групових заняттях люди вчаться відмовлятися від звич­ки звинувачувати інших у власних невдачах, недоліках та нещастях, визначати власну відповідальність, навчаються жити згідно зі суспіль­ними нормами, робити усвідомлений вибір. Свобода вибору завжди пов’язана зі страхом перед відповідальністю, саме тому в колективі чи спільноті до цього звикати набагато легше і безпечніше. Тут лю­ди отримують можливість проаналізувати та прийняти новий пози­тивний досвід та навчитись його використовувати. Продовжуючи перебувати у середовищі Спільноти, людина робить перші кроки до відповідальності за своє майбутнє, переборюючи страх та невпев­не­ність. Особи, які перебувають у Спільноті довше за інших, беруть на себе більшу відповідальність. Їх заохочують до організаторської ро­боти. З одного боку, термін пере­бування у спільноті не є обмеженим, але в той же час наголошуємо на тому, що спільнота є місцем тимчасового перебування людини. Тобто тут, у безпечному середовищі, людина має вирішити свої проблеми, на­ла­годити зв’язки із найближчим оточенням, знайти роботу і повер­ну­тись у суспільство. Коли людина вже впевнено себе почуває, то її всяко спо­ну­ка­ють до пошуку праці. Якийсь час після влаштування на роботу мож­на перебувати у Спільноті, працюючи назовні. Це дозволяє плавно міняти ситуацію, знайти помешкання, відкласти засоби для подаль­шого самостійного функціонування. Після виходу зі Спільноти, осе­лівець надалі може приїжджати сюди, як до власного родин­ного дому, консультуватися, брати участь у святкуваннях тощо.