Державі вигідно, щоб люди були залежні від неї

Оригінал статті: zik.ua

12.09.2012

Замість країни – цинічний театр абсурду. Можемо почути скарги, що, мовляв, бездомні не хочуть працювати і чого їх хтось має утримувати (в Україні такі люди не мають ніяких соціальних виплат). А коли безхатченки готові працювати, то їм створюють усілякі перепони.

Про те, чим кардинально відрізняється світовий досвід роботи з бездомними від українського, чому одним державам вигідні утриманці, а іншим – люди, які самі собі можуть зарадити, розповіли виконавчий директор львівської громадської організації «Оселя» Олеся Саноцька (далі – О.С.) та головний редактор вуличного журналу «Просто неба» Мар’яна Соха (далі – М.С.).

Львівська «Оселя» – це одна з близько 350 спільнот у різних куточках світу, що належить до міжнародного руху «Емаус». Тут люди, що були безпритульними, отримують шанс знову «стати на ноги» – вони разом живуть, готують їжу на всіх, дбають за господарство, виконують роботу, яка дає змогу спільноті самій на себе заробляти.

«Просто неба» – журнал, який розповсюджують колишні бездомні. Для нього дописують імениті літератори, журналісти, культурні та громадські діячі, медики і науковці. Людина, що їх розповсюджує, отримує половину вартості з кожного проданого журналу.

– Чому почали займатися бездомними? Це, все таки, складні люди, серед них багато злочинців та алкоголіків, які часто самі не хочуть нічого для себе робити.

О.С.: Десять років тому групу з України запросили на стажування до Польщі. Ми там вивчали, як займаються з бездомними. У них є мережа громадських організацій «Барка». Це спільноти, де колишні бездомні живуть, заробляють на своє утримання. Важливою ідеєю є самодопомога. Мене тоді це дуже здивувало. Коли я приїхала до такої спільноти, я побачила, як разом живуть люди з дуже різним і часто злочинним минулим. Вони були доброзичливими, дуже гостинними. Я бачила, що ніхто їх не заставляє і не могла зрозуміти, що може ними керувати. А стереотип у мене був такий самий – що з бездомними чи колишніми в’язнями можна розмовляти тільки мовою палиці. Мені дуже захотілося про це дізнатися. Ми спілкувалися багато, було безліч сильних вражень. Така робота мене захопила тоді з головою. Тому, коли з’явилися однодумці, ми вирішили зробити щось подібне у Львові. Спільноти «Барка» дуже подібні по стилю роботи до міжнародного руху «Емаус». «Барка» має 20 спільнот в Польщі, «Емаус» функціонує з 1949 року в цілому світі і налічує близько 350 спільнот.

– От ви говорили про мотивацію. То що керувало тими колишніми в’язнями і бездомними, що вони хотіли працювати і допомагати один одному? Збери в одному приміщенні людей з більш тривіальною біографією – не завжди уживуться разом.

О.С.: Дуже багато людей, які стали бездомними, мали проблеми з сім’єю або узагалі не мали сім’ї. Тож вони не мають того досвіду, який набувається тільки в родинному колі. Наприклад, як сім’я разом збирається, як планує бюджет, як члени сім’ї турбуються один про одного, коли хтось хворіє. Просто не знають, як воно, коли на тебе не начхати, хтось тобою опікується, переживає, любить. Щоб набути цей досвід, люди мусять десь це пережити. І в спільноті вони мають змогу отримати такий досвід. Потім можуть йти у самостійне життя чи лишатися, але вже тоді мають від чого відштовхуватися. Якщо тебе любили і за тебе дбали, то приходить впевненість, що ти не непотріб і зможеш дати собі раду, зможеш бути корисним. А якщо цього не було, то людину мучить внутрішній неспокій і їй складно наважитися до якихось наступних кроків.

– А чому бездомні мають самі на себе заробляти? Коли дійсно біда, то може не бути сили на якусь роботу.

О.С.: Звісно, що з самого початку, коли людина голодна, то не будеш говорити: допомагай собі сама. А от коли з кризової ситуації виходять, то не варто трактувати таких чоловіків і жінок як тягар, який висить у нас на шиї. Поставте себе на їх місце. Чи ви би хотіли, щоб вас утримували?

Ви себе поважаєте тоді, коли робите щось і маєте результат своєї праці. Коли ви реалізовуєте свої бажання та мрії. Цього хоче кожна людина. Напевно, найбільша мудрість – це дати їй цей шанс. Тоді вона буде щасливою.

М. С.: Коли людина отримує пасивно допомогу, то вона відчуває себе непотрібною. А в кожному з нас закладено потребу відчувати себе потрібним. Так само принижує людину, якщо ніхто нічого від неї не чекає. Бо ми також маємо потребу відчувати себе корисними.

О.С.: Праця, яка не має змісту, руйнує. Але праця може також стати сенсом життя. Багато в наш час можуть опинитися у скруті, на вулиці, без копійки за душею. А коли ще й нема сім’ї, родини, яка би могла допомогти, тоді людина перестає боротися. Їй здається, що просто треба доживати. Покінчити життя самогубством може відважитися далеко не кожен. Щоби не думати, я буду пити. Кажуть: «йди працюй», «ті люди не хочуть працювати». А для чого їм працювати? Хіба щось може змінитися? В нас цілий народ у депресії, вже не кажучи про людей, котрі не мають підтримки узагалі. Це депресивний стан, коли людина вважає, що вона нікому не потрібна, а всі її починання не мають ніякого змісту. Натомість у спільноті людина знаходить інший зміст життя. Вона працює не для животіння, але для свого блага і для інших.

– Але хіба в спільноті можна знайти дійсно цікаву працю? Тут ж не навчишся програмуванню чи якимось іншим престижним спеціальностям.

О.С.: Ми не визначаємо для людини узагалі, що є для неї престижним. Бо ми можемо мати своє суб’єктивне ставлення про те, що надає людині сенс життя. Наприклад, двірник не надає, а професор надає. Але людина може мати собі зовсім інше уявлення. Коли хтось до нас приходить, ми питаємо, що би хотілось робити, чого навчитися. І ми даємо можливість у різних напрямках попрацювати. Також людина не просто виконує певну роботу – ми озвучуємо, для чого вона її виконує. Що може взяти від спільноти і що може їй дати. Це обов’язково – якщо людина є тут, то вона має допомагати іншим. Діяти за принципом: «Вибрався сам – допоможи біднішим за себе».

Наприклад, у нас живе Алла. Вона прийшла під час того морозяного наметового містечка. Тривалий час не вставала з ліжка. Ми думали, що узагалі не зможе більше ходити. Але справилася. Виздоровіла. Потім почала виконувати будь-яку роботу. Залишилася на кухні, бо їй це найбільше сподобалося. Зараз узагалі харчуванням завідує. І вона не просто працює, але розуміє, що ми щось робимо разом. Може допомогти людям, які колись з нею бомжували на вулиці. Кожного четверга вночі варить казани супу, бо це треба дуже багато наварити. Старається дуже, тому що вона знає – всі Аллі передають привіт, дякують, що сьогодні смачна зупа. Вона потрібна і розуміє це.

Коли от знову були сильні морози, то Алла практично сама зорганізувала розвіз теплої їжі, хоча захворіла. Людей зорганізувала, про яких знала, де вони бомжують. Повідомила їм, по яких місцях ми будемо їздити, роздавати гаряче. І ми 3 тижні їздили на патрулювання. Я навіть ні разу не виїжджала, бо весь час була черга мешканців спільноти, які хотіли поїхати, тому що для них то було важливо. Ті, хто був ніким, зараз можуть щось робити. Не тішитися з власної значущості, що ти проти всіх проголосував, але бачити, що робиш конкретні кроки, які будуть потрібними для інших людей. Алла на телебаченні виступала, говорила про це все тоді. Тож нема значення, вулиці ти замітаєш чи в офісі сидиш. Справа в іншому. Як Екзюпері казав, чим відрізняється рабська праця від праці вільної людини. Раб, коли піднімає молот, то він не знає, чому це робить. А вільна людина знає, для чого підіймає молот, чому лупає скалу. Тому, що кожен рух наближає її до якоїсь мети.

– «Оселя» – це громадська ініціатива. Але хіба бездомні – це не питання, яким би мала займатися держава?

О.С.: З’явився закон у 2005 році, у 2006 він вступив у дію – «Про допомогу бездомним». Держава визнала, що є така проблема.

М. С.: Ініціаторами були громадські організації. До того часу бездомні не вважалися людьми, які потребують допомоги. Зараз вони вважаються людьми, які потребують виготовлення документів і даху над головою у якійсь нічліжці. Якоїсь матеріальної допомоги їм не виплачують на основі того, що людина не має хати. Юридично вони не вважаються матеріально незабезпеченими.

О.С.: Спочатку взагалі не вірили, що є з цим проблема. Коли ми почали працювати з міською владою, то в управлінні соцзахисту нам казали, що ми «роздуваємо» проблему. Мовляв, у вас живе семеро, на вулицях може ще 10 таких є, та й то алкоголіків, яких з хати вигнали. Але коли у 2006 році були 30-градусні морози і ми з кількома організаціями зробили наметове містечко, зібралося до 400 людей. Міська влада просто не очікувала, що буде стільки народу. Тому що у звичних умовах проблеми не видно, але коли вони зібралися докупи, це було реально страшно. Швидка просто не від’їжджала, бо було безліч випадків епілепсії, відмороження кінцівок – страшні ситуації. А пізніше з’явився закон. Трохи згодом у тому ж таки 2006-му – центр обліку, де бездомна людина може отримати прописку. У 2009 році з’явилася також нічліжка.

Так я зрозуміла, що треба починати. Тому що коли ти починаєш щось робити, то навколо тебе починають змінюватися обставини. Так, ми вплинули на те, щоб у Львові змінилося становище. Тому що коли ми починали, не було закладів, котрі би працювали з бездомними. Тільки у Бродах був притулок для колишніх в’язнів. У Чернівцях була нічліжка і в Одесі, здається. Ми ж заснувалися у 2001 році, в 2002 зареєстровані і сам будинок отримали у 2003.

– Ви займаєтеся тим, що зараз називають соціальним підприємництвом? Якщо я не помиляюся, цей термін порівняно недавно став часто вживатися. Що він достеменно означає для України?

О.С.: Його просто немає. Про нього постійно говориться, але цього ніде в законодавстві не прописано – що таке соціальне підприємництво. Визначення в Україні не існує взагалі. Дискутують про це, говорять. Починалося з того, що навіть бізнесові структури, які допомагали соціально скерованим організаціям, теж називали соціальними підприємництвами. Пізніше вже виділили, що буває соціально спрямований бізнес, а є соціальні підприємства. Це ті, що можуть бути створені громадською організацією, працюють як бізнес-структури, але свій прибуток віддають на соціальні проекти. І друге – це може бути підприємство, створене громадською організацією, але де працюють соціально незахищені люди. Крім того, що кошти звідси направляються на соціальні цілі, саме це підприємство надає робочі місця для цих людей.

Але законодавчо це не закріплено і громадські організації, які самі на себе заробляють, у нашій державі не мають права цього робити. Ми можемо займатися підприємницькою діяльністю, але тоді мусимо податок з прибутку платити. Якщо ми будемо мати пожертви, гранти – ми з усього будемо мусити платити податок. Воно все буде трактуватися як прибуток. У Європі, натомість, якщо організації використовують кошти на соціальні проекти, то податку не платять ніякого. Тому що їх дохід не вважається прибутком.

М.С.: Нонсенс у тому, що іноземні фундації вже давно дають гроші на розвиток соціального підприємництва в Україні. І дають ці гроші громадським організаціям, які у цьому форматі апріорі працювати не можуть – через законодавство. Таких соціальних підприємств, як за кордоном, в Україні немає. І немає якогось одного бачення, що це узагалі таке.

– А в чому вигода державі не оподатковувати підприємства чи давати їм якісь пільги, якщо вони мають прибуток?

О.С.: Вже як на те пішло, утримувати людину є набагато дорожче. Європейські країни виплачують бездомним кошти на існування, але набагато дешевше державі обійдеться, коли ту людину залучити до діяльності. У якийсь певний період підтримати пільгами, а пізніше людина буде активно працювати і їй вже непотрібно буде тих дотацій. Звісно, всі однаково активні бути не можуть, але кожен в міру своїх можливостей і свого потенціалу має отримати цей шанс.

Демократична держава мала би бути зацікавлена, щоби люди реалізували себе, були впливовими. Щоб були незалежними. Бо таким людям нічого не байдуже і вони цю державу творитимуть. Якщо держава тоталітарна, то їй краще мати бездіяльних людей-утриманців. Так само, напевно, державі не дуже вигідно, щоби був середній і малий бізнес, бо зараз йде до того, що він ліквідовується. Є тільки олігархи і люди, які залежать від них. Цих залежностей стає щораз більше. Такими людьми дуже легко управляти.

– Попри все, і в спільноті ремонт, і нові проекти з’являються. Як викручуєтеся?

О.С.: По-різному. Є добрі моменти – нам міська влада виділила приміщення для створення соціального гуртожитку. Дуже довго ми до того йшли і нарешті збулося. У нас завжди в спільноті була проблема з тим, що люди, які вже готові піти від нас і жити самостійно, не можуть знайти собі житло. Бо, якщо знаходять роботу, то це переважно некваліфіковані спеціалісти. Йдуть, наприклад, двірниками, а за це мало платять. Винаймати житло за зароблене складно. Тому потрібен соціальний гуртожиток. І на його базі ми створюємо вже інший вид соціального підприємства, ніж ті, які у нас вже є. Мешканці гуртожитку вже працюватимуть самі на себе, а не на «Оселю», і лише частину віддаватимуть на потреби організації.

М.С.: Обласна держадміністрація так само працює у напрямку соціального підприємництва, але конкретно нічого не робить. Багато про це говорять, організовують різні навчання, як я вже казала.

О.С.: Імітують діяльність. Давніше вже був у нас досвід, але дуже запам’ятався. Оголосили вони конкурс щодо підтримки соціального підприємництва, бо їх до цього наполегливо підштовхують закордонні фонди. Ми подали проект ще наприкінці 2011-го, де перелічили і описали все необхідне для створення ефективного соціального підприємства. Вони ж нам пізніше кажуть, що це все не проходить, бо вони через казначейство не можуть фінансувати такі статті витрат. Себто, не дадуть грошей на найбільш потрібне – обладнання закупити. Натомість ви можете провести навчання за невідомо які кошти, маєте канцтоварів накупити, буклети надрукувати. Ну що з тих буклетів? Що ми з ними робити будемо? І так по всій державі робиться.

А ремонт… То ще одним державним фондом мали справи. Європейські країни вкладають кошти у такі фонди, бо хочуть співпрацювати разом з державою для того, щоби соціальну сферу в Україні укріпити. А вони відмивають страшенні гроші.

У 2007 році у нас робили будівництво за підтримки цього фонду. Такий скандал був! Нам потрібно було зробити ремонт будівлі для спільноти. Відповідно до умов, це не є для співфінансування цього ремонту від нас мав бути внесок щось до 20%. Ми знайшли спонсора. То був підприємець, досить відомий у Львові. Він вклав близько 80 тисяч гривень.

М.С.: Вони працюють таким чином, що цей фонд сам наймає працівників, сам проводить свої тендери. Нам гроші не йшли – вони нам робили роботу. Відповідно, грошима спонсора вони теж розпоряджалися.

О.С.: І почали відмивати гроші. Здали акти, де були подані одні об’єми робіт, а насправді були зроблені інші. Ми таки разом з тим підприємцем домоглися, щоби перерахували реально виконані роботи і нам за ті гроші додаткові зробили пожежну драбину, терасу. Але ціни усе одно були завищені.

І тоді ми собі дуже зіпсували стосунки з тими спонсорами. То були люди, які нас бачили під час наметового містечка 2006-го, хотіли нам допомогти. І пізніше склали враження, що хоча ми до того й непричетні, але все-одно допомагати громадським організаціям не варто, тому що там щось мутиться. А в нас просто вся держава так працює.

Василина Думан

Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2012/09/12/derzhavi_vygidno_shchob_lyudy_buly_zalezhni_vid_nei_368025