Коли людина не зациклена на собі, вона розвивається

Оригінал статті zik.ua

8 березня, 2012

Директор спільноти взаємодопомоги «Оселя» Олеся Саноцька, яка майже десятиліття працює із безпритульними, розповіла, за які досягнення мер Садовий лікує безхатченкам зуби.

Захворіти на тубер­кульоз чи інші хвороби, якими хворіють безпритульні, не боюся. Насправді всі ми можемо заразитися – в автобусі, трамваї, тролейбусі. Люди часто їздять поруч із хворими, але про це не здогадуються. Тому не вважаю, що ми наражаємося на більшу небезпеку, ніж інші.

2006 року ми робили фільм про життя безпритульних. Більшість із героїв тієї стрічки більше не приходять на роздачу їжі – їх просто немає серед живих. У Львові складно довго виживати на вулиці. У теплішому кліматі, в місті, де є річка чи озеро, в яких можна помитися, – там, мабуть, легше. А у нас страшні санітарні умови, холод, іноді жорстоке ставлення людей. Водночас кожен може стати бездомним, – це і квартирні махінації, і розлучення, й інші життєві обставини. Але все можна пережити, якщо людина бореться за своє існування. Гірше, якщо йдеться не лише про втрату житла, а про «внутрішню бездомність», коли людина зневірена чи самотня. Тоді вона ламається, потрапляє в погане середовище, стає залежною від алкоголю…

Не було так, що в один момент мене «осінило» і я раптом захотіла допомагати безпритульним.

У дитинстві мріяла бути художником. Інші діти бавилися іграшками, а я малювала. За освітою я – художник. Потім вийшла заміж, народилася дитина і я перестала малювати. Але працювала вчителем малювання в Будинку школярів, мені подобалося передавати своє вміння дітям. Одночасно була волонтером у Центрі психологічної підтримки нарко- та алкозалежних «Дорога» – вела гурток малювання для дітей, чиї родичі приходили туди по допомогу. Але гурток відвідували не тільки діти, а й батьки. Так я зіткнулася з проблемою бездомності – бо там, де є залежність, часто є і проблема з житлом. Були навіть такі, що хотіли ночувати в тому клубі, бо більше не мали де.

Від «Дороги» поїхала до Польщі на стажування в спільноту «Барка», яка вже тоді займалася допомогою бездомним. Найбільше там мене вразило, що бездомні та люди, які вийшли з в’язниці, жили разом. Їх ніхто не охороняв, не змушував працювати. На їхніх обличчях сяяли усмішки, вони були гостинні й привітні. Тоді найбільше мене цікавило одне – звідки в них мотивація до життя? Як можна такого досягти? Після повернення ми почали працювати з бездомними у Львові та зареєстрували громадську організацію «Оселя». 2003 року вперше приготували Святу вечерю разом із працівниками шпиталю ім. Митрополита Андрея Шептицього. Для мене це стало підтвердженням, що я хочу займатися саме цим. Тоді ж я зрозуміла, що моя робота потрібна не тільки людям, яким ми допомагаємо, а й мені – так можу знайти для себе застосування і це приносить мені задоволення.

Я не зачаровуюсь людьми, тому не доводиться в них розчаровуватися. Траплялося, що людина приходила в «Оселю», ми їй довіряли, а вона щось вкрала. Але це не привід розчаровуватися – це наша помилка, адже знаємо, які люди до нас приходять, які звички вони мають, які залежності. І якщо ця людина зламалася, то це ми не допильнували. Це як учитель – він не може дорікати учням, які не засвоїли матеріалу, бо якщо дитина отримала «двійку», то це він не допрацював.

Труднощі – це нормальний життєвий процес. Були часи, коли у нас виникали конфлікти з місцевою громадою Винників – нам не давали закінчити будинок «Оселі», чомусь казали, що будуємо якусь фабрику, на мене особисто зводили дивні наклепи… Ми працювали з мешканцями Винників, дискутували, а водночас і популяризували те, що робимо. Тому врешті все вийшло на добре. І сьогодні буває складно виконувати паперову роботу, залагоджувати якісь формальні питання під час отримання гуманітарних вантажів, працювати з владою. Але це не причина все кидати…

Людям треба відчувати свою потрібність. Щоби допомогти комусь, потрібно… Не скажу «любити її», бо навряд чи взагалі можливо любити людину, яку ледь знаєш… Треба її відчувати, вміти поставити себе на її місце. Часом навіть не потрібно щось для неї робити чи давати. Достатньо послухати або дати їй відчути, що ти її поважаєш.

У нас у Винниках є осере­док підтримки бездомних, куди люди можуть прийти, щоби помитися, випрати свій одяг, поїсти, постригтися. Один із відвідувачів осередку Микола, який мешкає у квартирі, що практично не придатна до життя, приходить до нас зі своєю зупою (!), просто щоби поговорити.

Те, що люди в спільноті працюють і утримують себе самостійно, а також допомагають іншим, дає їм почуття власної гідності. Це відрізняє нашу спільноту від притулку. В нас людина приходить, отримує допомогу, а після цього усвідомлює, що якщо я маю більше, ніж інші, – отже маю чим поділитися. І такий обмін приносить задоволення. Натомість якщо обміну немає, людина зациклюється на собі й не відчуває динаміки життя.

Алла, одна з мешканок «Оселі», прийшла до нас після закриття наметового містечка під час морозів 2006 року. Вона була дуже хвора – щиро кажучи, ми думали, що вона не виживе. Але жінка хотіла змінити своє життя. Тепер Алла працює в нас на кухні. Під час цьогорічних морозів вона сама організувала патрулювання, щоби не дати замерзнути бездомним, знайшла людей, які роздавали б їжу. Вона навіть пішла на програму «Прямим текстом» на каналі ZIK, коли там говорили про проблему бездомних. Згодом виявилося, що цей ефір дивився міський голова Андрій Садовий. Він був дуже здивований, що людина, яка 2006 року сама рятувалася в наметі від морозу, тепер допомагає іншим. Після програми до нас зателефонували з мерії і запропонували якось допомогти Аллі. Побачили, що в неї погані зуби, – й вирішили питання з лікуванням. Тепер вона лікується в клініці на проспекті Шевченка. Мене завжди вражало, як змінюється доля: нещодавно людина вважала, що вона є ніким і нічого не вирішує, а тепер вона впливає на життя не лише своє, а й інших.

Ми стикаємося з різними людьми. До прикладу, ресторан «Галактика», що у Винниках, уже рік готує перші страви для бездомних, які приходять до нашого осередку. Колишній мер містечка Теодор Гудзяк щороку приходив в «Оселю» на Святвечір. А з іншого боку… До власника одного з ресторанів, який працює неподалік «Оселі», приходив наш волонтер, просив передавати нам їжу, якої не вдалося продати, щоби ми могли роздати її потребуючим, – той же борщ чи нарізаний хліб, адже наступного дня вони готуватимуть свіже. Але підприємець сказав: «Допомагати туніядцям не буду, краще викину на смітник».

Хворих безхатченків не­охоче тримають у лікарні – їх можуть просто вигнати. Адже вони не можуть заплатити, ще й не завжди вміють поводитися. Був випадок, коли чоловіка, хворого на відкриту форму туберкульозу, вигнали з лікарні, бо він накричав на лікаря. І не переймалися тим, що буде з ним і що він заражатиме інших на вулиці.

Коли моя донька була молодшою, вона ревнувала мене до роботи. Але зараз розуміє мене. Вона пішла тією ж стежкою, що і я, – нещодавно здобула освіту за спеціальністю «соціальна робота». Тішуся, що донька обрала таку професію, бо коли людина не зациклена на собі, вона розвивається.

Наталя Горбань
газета ZIK №9 (8 березня 2012р.)