Оселя, що дає шанс на інше життя

Оригінал статті на Сихів Медіа

Спільнота «Емаус – Оселя» функціонує у Львові вже понад 15 років. За цей час її команда допомогла змінити життя не одній людині, що опинилася у скрутних життєвих обставинах.
«Сихів Медіа» поспілкувалася з відповідальними за спільноту і її роботу та дізналася, чим вони живуть сьогодні, які плани мають та як змінюються долі мешканців.

Як все починалося

О п’ятій вечора у благодійній крамничці, що на Угорській, 2 — людно. Дві жінки років 40 шукають тут собі нове вбрання: одна перебирає вішаки з брюками, інша — приміряє до себе яскраву кофтину. Діти, які, вочевидь, прийшли з ними, бавляться на канапі іграшками. Хтось — стареньким зайченям вже сіруватого кольору, а хтось — чимось схожим на ведмежа, яке виглядає новим, ніби ніхто не тримав його при собі засинаючи.

Це благодійна крамниця спільноти «Емаус – Оселя». На Угорській вона функціонує вже не один рік — з початку роботи тут соціального гуртожитку, у якому, до речі, також мешкають колишні учасники.

— Ми орендуємо тільки підвал, а також два перших поверхи, — пояснює Оксана Бучковська, відповідальна за спільноту «Емаус – Оселя». — Хотілося би й більше, але наразі маємо те, що маємо.

Оксана приїхала до Львова спеціально для розмови, адже, каже, що заклопотана роботою у Винниках, де живуть 25 учасників і працівників спільноти.

— Раніше ніхто взагалі не думав, що безхатьки існують. На них ніхто не звертав уваги, проблему не окреслювали. Але з появою спільноти ситуація змінилася, — переконана Оксана.

Засновницею «Оселі» є Олеся Саноцька. Сьогодні її вже немає — Олеся померла у 2016. Однак в «Оселі» про неї і досі говорять з повагою, трепетом й тугою. Олеся була художницею і спочатку організовувала творчі вечори для дітей з неблагополучних сімей, згадує Оксана. У 2001 році Олеся Саноцька відвідала Польщу, де побачила, як працюють організації з безпритульними і задумалася, як створити подібне у Львові. У 2003 році Олеся спільно зі шпиталем митрополита Шептицького організувала благодійну різдвяну вечерю для потребуючих — прийшло стільки людей, що їжі на всіх не вистачило. Але окрім вечері, люди питали також про роботу, житло, говорили про бажання змінити своє життя. Того ж року почалася співпраця з міжнародним рухом «Емаус». Зрештою, завдяки допомозі з Любліну, Олеся Саноцька придбала будинок у Винниках, де оселилися перші мешканці.

“Раніше це була стара хатинка, за 10 тисяч євро, а сьогодні ми маємо вже два великих будинки там“, — хвалиться Оксана.
«Оселя» і сьогодні є частиною міжнародного руху «Емаус». Вона функціонує на трьох засадах: спільнота, праця і солідарність.— Спільнота — сьогодні це 25 мешканців і працівників «Оселі», які ведуть спільну господарку, заробляють на своє утримання й на допомогу іншим. Праця ж виражається по-різному. Найперше — це збір одягу з контейнерів, які розставлені по всьому місту. Потім — його сортування й реалізація. Також — ремонт меблів. Серед роботи і готування їжі, і водіння машин та багато іншого, — пояснює Оксана.

Солідарність — роздача їжі біля Порохової вежі, влаштування вечерь і сніданків на Різдво і Великдень, організація свята Святого Миколая, а також — патрулювання у холодні пори роки з теплим одягом і їжею.

Основне джерело прибутку і втіха городянам

У Львові розташовані 23 контейнери для збору одягу. У кожен з них щодня містяни приносять або непотрібний їм одяг, або той, який не шкода. Як результат — на невеличкому складі «Оселі» все заставлено коробками чи не до стелі. Усім цим тут опікується Олена Кудрявцева — вона відповідає за соціальний гуртожиток поруч і крамницю.

— У нас постійно є відвідувачі, — зауважує вона. — Чому? По-перше, тут дуже низькі ціни. По-друге, якщо гарно пошукати, то можна знайти і брендові речі. А по-третє, тут можна гарно провести час і поспілкуватися, адже у нас є й постійні клієнти, яких ми знаємо.

До крамниці потрапляють далеко не всі речі, які люди скидають у контейнери. Працівники «Оселі» їх ретельно сортують. Темні і теплі намагаються відкладати для безхатченків, зовсім порвані або брудні — викидають, а ті, що у доброму стані, яскраві — віддають до магазину.

— Тут весь час оновлюється товар і кожен може знайти те, що йому до смаку. Кожна людина може придбати собі за доступною ціною одяг на сезон — так і має бути! Крім того, у нас не тільки речі. Є чоловіки, які за технікою приходять, колекціонери теж бувають у нас, адже люди віддають і книжки, і посуд, і сувеніри, — перераховує Олена.

Цю крамницю вона знає, наче власне помешкання — ці речі прибули на тижні, а ці — лишилися з минулого місяця, тут взуття спортивне, а тут іграшки — у всього свій куточок.— Люди віддають благодійну пожертву за кожну річ. Як правило, це 10, 20 або 50 гривень. Ми слідкуємо за магазином, адже прибуток від таких крамниць — це 80% коштів усієї «Оселі», — каже адміністраторка.

В «Оселі» зазначають, що хотіли би підсилити потужності магазинів і навіть відкрити ще один у Львові. Але поки що зосередилися на побудові нового складу — більшого. Його мають облаштувати у найближчі 2-3 роки.

— Треба розуміти, що наш магазин корисний і тим, що люди приносять непотрібні їм речі сюди, а не викидають на смітник. Ми ж тут дещо переробляємо, а вже те, що не підлягає переробці, як, наприклад, синтетика, вивозимо офіційно на смітник, а не лишаємо деінде, — додає Олена.

Керівниця магазину каже, що наразі додаткових контейнерів у Львові не встановлюватимуть — немає потреби, адже «Оселя» не до кінця може впоратися і з тими обсягами, які є сьогодні. З початку активної інформаційної кампанії люди стали приносити все більше і більше речей.

Як потрапляють до «Оселі»

Тезу про те, що безпритульні, потрапляючи в «Оселю», нічого не роблять, а тільки живуть за чужий рахунок, і Олена, і Оксана емоційно спростовують.

— Люди, які залишаються з нами, працюють і на себе, і на інших. Вони не байдикують, кидають свою згубні звички, а ми робимо все, щоби ці особи соціалізувалися, — запевняє Оксана і розповідає, хто і як потрапляє до спільноти.

По-перше, сюди нікого не приводять силою. Оксана пояснює, що не можна змусити людину повернутися з вулиці, якщо вона цього сама не хоче. По-друге, людина, що потрапляє в «Оселю», повинна кинути вживати алкоголь, наркотики тощо та почати старанно працювати.

— Кожен бажаючий приєднатися приходить до «Оселі» на збори о 9 ранку і просить спільноту прийняти його. Усі голосують. Якщо рішення позитивне, то людина стає до праці і починається її місячний випробувальний термін. Якщо ж все добре, спільнота дозволяє їй лишатися тут і далі. Після цього новий учасник обирає, де хоче працювати, адже у нас треба і прибирати, і їжу готувати, і одяг перебирати, ремонтувати меблі і ще багато чого. Ми зі свого боку пропонуємо їм курси із саморозвитку та усіляко підтримуємо, — розкладає все по поличках керівниця.

Роздача їжі безпритульним, за її словами, теж відбувається не задля того, щоби просто нагодувати потребуючих. Це — соціальна робота, адже у цей час усім присутнім розповідають про можливості в «Оселі» і якщо хто захоче, може приєднатися до спільноти у будь-який момент.

— До нас не одна людина прийшла з роздачі. І зараз вони вже влаштовують життя поза межами спільноти, але і не на вулиці — живуть повноцінно. Значить, така робота потрібна, — підсумовує Оксана.

Святкові з вечері, сніданки, каже вона, допомагають людям зрозуміти, що вони не самі, що їх є кому підтримати. Та й приходять сюди не тільки безхатьки, а й самотні люди, пенсіонери.

— Ми разом співаємо пісень, колядуємо — створюємо родинну атмосферу!

Безхатьки й мешканці «Оселі»

— Якщо хтось і говорить, що на Заході люди йдуть жити на вулицю свідомо, то в Україні це навряд чи так, — розмірковує Олена. — У нас це, скоріше, наслідок непростих соціально-економічних умов.

За роки роботи Оксана й Олена чули не одну людську історію про те, чому той чи та опинилися на вулиці. Хтось поїхав на заробітки, вернувся, а дому вже немає — забрали шахраї. Хтось вернувся з тюрми, але в нікуди — власного житла немає, а родичі чи знайомі не хочуть допомогти…

— Проблема у тому, що людина не може себе захистити і я вважаю, що тут недопрацьовує правоохоронна система. Часто ніхто не розбирається, як так вийшло, що у людини була домівка, а за деякий час у ній вже мешкають інші. Тим більше, люди нерідко зловживають алкоголем, тому їм важко добитися чогось, — розмірковує Олена.

Обидві працівниці сходяться в одному: те, що сьогодні робить «Оселя», мала би робити держава. Потрібні гуртожитки, де людина могла би жити у випадку, якщо втратила документи, житло і намагається відновити їх, потрібно дати таким людям можливість працювати, адже юридичні процеси можуть тривати роками, а у цей час необхідно за щось жити.

— Ми якось відновлювали документи чоловікові протягом трьох років, — пригадує Оксана. — Вийшло так, що він, мешканець Львова, ще за Радянського союзу поїхав на заробітки до Росії. Союз розпався, але він, коли вернувся, вже був громадянином Росії.

Утім в «Оселі» намагаються допомагати у будь-яких ситуаціях, скеровують до юристів, відповідних органів влади. Здається, що історії успіху членів спільноти тут можуть переповідати годинами. Є такі, хто після життя в «Оселі» поїхав вчитися закордон, є ті, хто нині там працюють. Багато переселилися у соціальний гуртожиток і будують свої сім’ї, народжують дітей. Один хлопець відкрив власний бізнес, ще один чоловік став водієм, дехто ж присвятив себе спільноті.

— Тих, хто повернувся на вулицю, теж немало. Різні життя, різні долі, — констатує Олена. — Це шанс для людини повернутися до нормального життя. Одна людина ним скористалася, десять — ні. Але «Оселя» дає їм цей шанс.

Ганна Беловольченко