Бездомність — не ступінь морального падіння

Оригінал статті: zn.ua

15 листопада, 2013, 18:10

АВТОР Оксана Загакайло 

Безпритульними не стають за одну ніч. І треба говорити про структурні чинники бездомності в Україні.

Бажання порушити питання бездомності виникло у мене на засіданні Регіональної ради “Емаус Європа” у Львові. “Емаус” — мережа неполітичних та нерелігійних організацій, які працюють у 37 країнах Європи, Південної Америки, Азії й Африки на розв’язання, зокрема, й проблеми бездомності. В Україні діє лише одна організація цього руху — Львівська ГО “Спільнота взаємодопомоги “Оселя”. Щоб поділитися досвідом з українським членом, до Львова приїхали представники 16 європейських країн. Це люди, які працюють з бездомними щодня. Тому обговорення було щирим, зі сльозами, глибинним розумінням проблеми й непереборним прагненням допомогти бодай декільком бездомним. Проте стосувалося діяльності лише однієї української організації. “Спільнота взаємодопомоги “Оселя” є прикладом праці з бездомними в Україні. Це центр ресоціалізації, в якому працюють і живуть 30 безхатченків. Щотижня ГО роздає їжу, одяг і проводить соціальні консультації для 100 осіб у центрі міста. Нещодавно вдалося надати житло 15 людям у соціальному гуртожитку. 

Тож робота організації істотна, але в масштабах загальнонаціональних — майже непомітна. Тим паче коли представники Мінсоцполітики ігнорують запрошення ГО на засідання Регіональної ради “Емаус”, нехтуючи досвідом 16 європейських країн у вирішенні питання бездомності.

Стимулом до написання матеріалу стала й зміна мого особистого ставлення до бездомних. Ще рік тому на дзвінок друга з пропозицією допомоги безпритульним після хвилинного мовчання я відповіла: “Добре, але не знаю, чим можу посприяти, бо боюся їх”. Учора в центрі міста зустріла двох безхатченків, які в сміттєвих контейнерах шукали їжу. Трохи зніяковіли, побачивши мене, проте радо привіталися. Підійшла, запитала, як настрій, розповіла, куди йду. І мені було абсолютно байдуже, що думають перехожі. Бо бездомні на вулицях міста — це часто результат неефективності економічної та політичної системи нашої держави, а не етап “моральної кар’єри” безхатченків.

Тож у статті — про стереотипне уявлення суспільства про бездомних, про те, хто насправді належить до цієї соціальної категорії, про структурні чинники бездомності в Україні та діяльність держави у вирішенні питання.

Проблема бездомності викликає багато емоцій, бо є найбільш видимою. Бачити бездомних неприємно. До того ж це незвично для суспільства, в якому всіх, хто своїм виглядом ставив під сумнів гасло про успішність УРСР, ізолювали. У Радянському Союзі бездомність навіть на законодавчому рівні визнавалася як “спосіб існування”, а не як відсутність житла. Їм забороняли наближатися на сто кілометрів до трьох найбільших міст — Москви, Ленінграда і Києва (звідси й поширений вислів “сто перший кілометр”). Чи не найвідоміший приклад такої політики — зачистка цих міст напередодні Олімпійських ігор 1980 р. Відсутність місця прописки ще до 1992 р., згідно зі ст. 214 Кримінального кодексу УРСР, була підставою для чотирьох років позбавлення волі або виправних робіт. Із міліцейських протоколів абревіатура бомж (без определенного места жительства) перейшла до народної лексики. З нею — і стереотип про людей, які живуть за межею бідності, як про аморальний, кримінальний та асоціальний елемент. І сьогодні на пошуковий запит в Інтернеті “бездомний” або “безпритульний” можна отримати інформацію переважно про тварин.

За даними опитування “Ставлення громадськості (пересічних мешканців) до проблеми бездомності та до проблем бездомних людей”, проведеного ГО “Народна допомога”, українці доволі часто зустрічають безхатченків: понад 75% — щодня, майже 17% — раз на тиждень. Проте 98% респондентів сказали, що ніколи не були знайомі з безпритульними. До порівняння: у Відні — лише 68%, у Берні — 69%. Попри соціальну дистанцію, 63% опитаних упевнені, що причиною бездомності є індивідуальні риси безхатченків — алкоголізм і наркоманія (24,3%), відсутність бажання працювати (17,5%), низький рівень культури, інтелекту (7,3%), психічні захворювання (7,3%). Менше ніж 30% респондентів вказали на структурні чинники проблеми — незадовільна робота органів міської влади та соціальних структур. Більш як половина опитаних стверджувала, що небезпека з боку бездомних є. Проте тільки дехто зміг уточнити, в чому саме: загроза здоров’ю (8%) і крадіжки (6%).

Ситуація — досить ілюстративна. Коли 2006 р. у Львові порушили питання про відкриття відділення нічного перебування для бездомних, то спершу наразилися на нерозумінням депутатів, а потім і жителів. Начальник управління соціального захисту ЛМР Наталія Федорович розповідає, що найбільш толерантною була реакція: “У нас є багато дітей-сиріт. Для них треба житло будувати”. Здебільшого лунала фраза: “Бомжів потрібно вивезти за місто. Нехай там доживають”. Через протести мешканців адресу для приміщення нічного перебування довелося змінювати чотири рази. Тож відкрити нічліжку вдалося аж у 2009 р. До слова — підпільно. Було вирішено створити за цією адресою також Львівський міський соціальний центр. На закиди стосовно праці з бездомними відповідали, що це заклад для всіх незахищених людей Львова. Сьогодні дехто з депутатів називає його “бомжатником”, а мешканці, що проживають неподалік, не знають про нічліжку, в їхньому означенні це — “витверезник”.

Тож кому насправді приклеюють ярлик “бомж”?

У “Рекомендаціях по роботі з бездомними людьми”, виданих у рамках українсько-нідерландського проекту, подано результати соціологічного опитування бездомних, проведеного в Чернівцях, Києві та Львові. Більшість безхатченків — це особи працездатного віку від 30 до 49 років (54%). Осіб категорії 18—29 років — 8%, від 50 років — 38%. Щодо освіченості: 18% опитаних закінчили ВНЗ. Майже 40% бездомних здобули середню спеціальну освіту та близько 30% — середню. Лише 15% безхатченків не завершили навчання у школі.

Майже половина стали безпритульними через сімейні конфлікти, розлучення й шахрайство (часто з допомогою родини). Тільки 4% бездомних втратили житло внаслідок проблем із залежністю. Ще 11% мають дім в іншому населеному пункті або й країні, проте не повертаються у зв’язку з непідтриманням соціальних контактів з рідними та відсутністю роботи.

На проживання близько 50% безпритульних заробляють збираючи вторсировину (макулатуру, склотару). У теплий період основними засобами існування для бездомних стають сезонні сільськогосподарські роботи або допомога на будівництві — 27%. Серед інших джерел заробітку — пенсія (11%) та жебракування (10%). Щоб не виникло подиву та впевненості, що жебракує значно більше людей, до порівняння: у Києві — близько 12 тис. безпритульних, у Львові — понад 3 тис.

Згідно з даними Львівського центру обліку та нічного перебування бездомних громадян, з дня на день перебиваються без помешкання вже більше ніж 10 років близько 17% безхатченків. Від шести до 10 років існують без дому 8%, до п’яти років — 26%. Найбільшою проблемою для них є відсутність житла (60%) та стан здоров’я (30%).

Проте безпритульними не стають за одну ніч. І треба говорити про структурні чинники бездомності в Україні.

“Реальною причиною бездомності, — стверджує соціолог Анастасія Рябчук, — є зміна економічної та політичної систем. Безробіття й низькі зарплати для окремих категорій працівників, неадекватний рівень соціального захисту та відсутність гарантій на дім створюють групу населення з підвищеним рівнем ризику втратити житло. Це призводить до наслідків: алкоголізм, сімейні конфлікти, злочинність.

Те, що серед бездомних — третина колишніх засуджених, свідчить про неспроможність в’язниці виконувати реабілітаційну функцію. Навіть якщо міліція може “спіймати” злочинця, вона не знає, що з ним робити далі. У результаті після виходу з місця позбавлення волі кожен десятий в’язень не доїжджає додому (ймовірно, зразу поповнюючи лави “бомжів”), а більша частина з тих, що повертаються в помешкання, не знаходять роботи (поповнюючи ці лави через деякий час). Те, що так багато бездомних опиняється на вулиці в результаті квартирних афер, вказує на наслідки безконтрольного функціонування житлового ринку, а також на повну правову беззахисність звичайних людей. Те, що в Україні, за окремими експертними оцінками, близько 80% бездомних хворі на туберкульоз, є показником зростання цін на продукти та збільшення відсотка населення за межею бідності, у раціоні яких прослідковується нестача м’ясних і молочних продуктів. Ну і, нарешті, те, що багатьом безпритульним, незважаючи на відсутність житла, умов для підтримання гігієни чи нормального харчування, все ж вдається хоча б частково утримувати себе самостійно — шляхом підробітків на будівництві, на сезонних сільськогосподарських роботах чи тим же збиранням пляшок і макулатури, свідчить, що вони потрібні суспільству, бо є залученими до економіки як “резервна армія праці”.

Тож бачимо: щоб ресоціалізувати бездомного, потрібно, метафорично кажучи, навчити його знову ходити. Чи має до кого звернутися безхатченко в Україні? Чи має він шанс жити, а не існувати?

До 2003 р. проблеми бездомності в Україні, принаймні для парламентаріїв, не було. Лише десять років тому, вперше за історію незалежної України, відбулися парламентські слухання “Про проблему бездомних громадян і безпритульних дітей та шляхи її подолання”. У 2005 р. ухвалили закон “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”. Цього року затвердили Основні напрямки запобігання бездомності до 2017 року.

Процес пішов.
Що маємо сьогодні?

За даними Мінсоцполітики, станом на 1 липня 2013 р. в Україні діють 85 центрів обліку бездомних осіб, 21 будинок нічного перебування, 13 центрів реінтеграції та два соціальні готелі. Впродовж першої половини цього року центри обліку обслужили 8,7 тис. осіб, а заклади, що надають тимчасовий притулок, — 4,2 тис. осіб.

Якщо навіть повірити цим цифрам… Центр обліку, згідно з положенням, здійснює заходи щодо виявлення бездомних громадян, сприяє реєстрації переважного місцезнаходження осіб, допомагає у відновленні документів, працевлаштуванні. “Оскільки, згідно з вищенаведеною статистикою, більше бездомних “обслуговували” в центрах обліку, аніж у соціальних закладах (будинках нічного перебування, благодійних їдальнях), може скластися враження, що державу більше цікавить інформація про бездомних для звітності, аніж структурне вирішення проблеми”, — коментує соціолог Анастасія Рябчук.

До слова, ще досі немає жодного центру обліку та відділення нічного перебування у Тернопільській, Житомирській, Чернігівській та Вінницькій областях. У Херсонській, Миколаївській, Полтавській, Волинській, Київській, Кіровоградській областях та місті Севастополі не створено нічліжок. Що означає хоча б те, що взимку від переохолодження гинуть сотні безхатченків.

Недержавні центри реабілітації діють лише в АРК, Вінницькій, Донецькій, Чернігівській, Чернівецькій, Полтавській та Львівській областях. На прикладі Львівської області проілюструємо. Йдеться лише про ГО “Спільнота взаємодопомоги “Оселя”. Ми вже згадували, що оселити у цьому центрі можна лише 30 людей. Хоча є ще дуже багато охочих. На роздачі їжі я чула прохання безхатченка прийняти в “Оселю”, але йому відповіли, що зараз немає місця. Державних центрів реабілітації є лише шість (у Києві, Миколаївській, Рівненській, Сумській, Харківській і Черкаській областях).

Спеціаліст з FEATSA (Європейська федерація національних асоціацій, що працюють з бездомними) Дж. Еванс пише, що реабілітаційні програми (хоч би яким був рівень надаваної підтримки) мало чим допомагають, якщо кінцевим результатом не є надання доступного житла для бездомних.

 Тож потрібне соціальне житло. Які перспективи? За даними Держкомстату, хоча загальна кількість помешкань з 1990-го по 2012 р. невпинно зростала, кількість людей у квартирній черзі, а також осіб, які одержали соціальне житло від держави, стрімко зменшувалася (у 2012 р. соціального житла було надано в 32 рази менше, ніж у 1990-му). За нинішніх темпів надання соціального помешкання (7 тис. на рік) для розв’язання проблеми знадобиться 135 років (за умови, що черга не зростатиме).

“Боротьбу треба спрямовувати не проти людей, які опинилися на вулиці, а проти тих особливостей нашого суспільства, які роблять бездомність таким поширеним явищем, — закликає Анастасія Рябчук. — Замість полегшено зітхати, коли дільничний міліціонер забирає чергового “надокучливого бомжа” з нашого під’їзду, — боротися за універсальні права на працю, житло, медичний захист”.

* * *

Інну я зустріла в “Спільноті взаємодопомоги “Оселя”. Вона виросла в інтернаті. Вийшла заміж. Жила з чоловіком у його однокімнатній квартирі. Через сімейний конфлікт і розлучення поїхала з дому. На вулиці жила майже 20 років. Бачила осудливі погляди і чула “іди працюй!”. Проте куди, коли немає навіть документів? А надворі 1988 р. Перший центр обліку, який сприяє у виробленні документів, запрацює аж у 2006-му. Ще з трьома безхатченками “оселилися” в розваленому будинку. Щодня приходив дільничний — слідкував за порядком. Часом серед ночі вривалася молодь — лупцювала для розваги. Між безхатченками бійок не виникало. Інна каже, що всі непорозуміння вирішувалися за келихом. Раніше не пила, проте на вулиці горілка додавала розкутості. На спиртне й кусень хліба заробляла здаванням макулатури, брухту, пляшок. Тоді їжі на вулицях не роздавали. Лише у 2003 р. “Спільнота взаємодопомоги “Оселя” почала раз на тиждень роздавати обіди. Сюди й прийшла Інна в 2006-му. Каже, якби її не забрали з вулиці, то вже ніколи не розв’язала б своїх проблем. Вже понад місяць Інна мешкає в соціальному гуртожитку.

Тож навіть після 20 років вуличного існування можна повернутися до життя. Потрібно лише забрати людину з вулиці й дати їй шанс.