Дім добра і допомоги

Оригінал статті: ratusha.lviv.ua

“Кожен має право на достатній життєвий рівень. Кожен має право на житло”, — такі гарні постулати декларує наша з вами Конституція; на жаль, лише декларує. Реалізовувати їх українським громадянам доводиться самотужки, а ті, кому це не вдається, покинуті напризволяще. Проблема існування безпритульних є у всьому світі, навіть у розвинених багатих країнах. Що вже говорити про наші реалії, коли влада не може вирішити навіть негараздів середнього класу. До тих, хто на самому дні, руки майже ні в кого не доходять. Але “майже” — це ще не всі. Львівським безхатькам, можна сказати, пощастило, адже в нашому місті є “Спільнота взаємодопомоги “Оселя”, яка береться за вирішення, здавалось би, непідйомних проблем.
Спершу спільнота збудувала у Винниках дім, у якому безпритульні можуть отримати гарячу страву і одяг, помитися і попрати речі. Там можна й оселитися, якщо готовий дотримуватися правил — жити в мирі зі сусідами, працювати і зовсім не вживати алкоголю. Для безхатченка це шанс повернутися в соціум. Ще “Оселя” роздає їжу і теплий одяг на вулицях Львова, на Великдень та Різдво готує трапези для нужденних, реставрує старі меблі, аби заробити на утримання спільноти і на допомогу тим, хто поза нею, а також за підтримки сучасних письменників випускає журнал “Просто неба”, аби вуличні продавці мали змогу чесно заробити собі на життя (постійних продавців п’ятеро, тимчасових — до півсотні). А сьогодні “Оселя” ще й будує новий дім для тих членів спільноти, які вже готові жити більш-менш самостійно, самим оплачувати комунальні послуги, купувати собі харчі та одяг.
 
Розірвати замкнене коло
 
Нагадаємо, що львівський осередок належить до міжнародного руху “Емаус” який об’єднує 350 спільнот у 40-ка країнах світу. 
 
“Обов’язком спільноти є допомагати іншим, — наголошує незмінний керівник “Оселі”, людина, чиї добрі справи без перебільшення важко полічити, Олеся Саноцька. — Тобто людина виходить із того замкнутого кола своєї проблеми. І яка б у неї самої не була біда і безвихідь, вона допомагає іншим, і таким чином реалізує себе, знаходить сенс буття, і знаходить вихід, адже їй теж допомагають. Людина розвивається, стає вже надавачем послуг, а не лише споживачем — хтось працює в домашньому господарстві, хтось — у меблевій майстерні, хтось роздає вуличні обіди, були й такі, що вже працювали у нічліжці — міському центрі нічного перебування громадян”.
 
У спільноті можна залишатися все життя, якщо людина цього бажає. Але надходить час, коли людина хоче йти назовні, пояснює пані Олеся. Тут виникає низка проблем. Навіть якщо людина знаходить роботу, це здебільшого не кваліфікована і низькооплачувана праця. Тож на зароблені гроші важко орендувати нормальне житло. Тому орендують кімнату, де проживає по п’ятеро осіб, усі п’ють, людина знову зривається, адже безпритульні переважно — алкозалежні люди. Так людина знову повертається до свого попереднього життя, знову повертається в “Оселю” у Винниках. Співпраця з міською владою Львова щодо забезпечення житла вихідців із “Оселі” дала певні результати: кілька людей отримали кімнати в гуртожитках, хтось — у комунальній квартирі, сім’ї одного воїна-афганця допомогли отримати своє помешкання. Зрозуміло, що місто не має ресурсів забезпечити житлом усіх, ось так і виникла ідея створити соціальний гуртожиток.
Здолати соціальний бар’єр
 
Міська рада підібрала для “Оселі” приміщення колишнього гуртожитку заводу “Полярон”, який — за щасливим збігом обставин — свого часу потрапив на баланс міста, а не в руки кмітливих бізнесменів, як це сталося з багатьма іншими львівськими гуртожитками ліквідованих підприємств. Спільноті виділили два незаселені поверхи (перший і другий) та підвал у цьому будинку на вулиці Угорській, 2. Місцеві мешканці з верхніх поверхів виступили категорично проти “підселення бомжів”, навіть виходили на протести під мерію. “З цим ми ще досі не дали ради, — усміхається Олеся Саноцька. — Які тут тільки є проблеми, у всьому ми завжди винні. Наприклад, здали в експлуатацію опалювальну систему — скаржаться, що ми в них крадемо тепло. Раніше приходили цілими комісіями — подивитися, що ми тут робимо”. Але оптимізму жінка не втрачає — і не такі труднощі переборювали. Сусідів запрошують у гості на численні акції, які проводить спільнота у гуртожитку. А побачивши, що чимало сусідів прикладається до чарки, Олеся запрошує до них  консультанта з питань алкозалежності. 
 
Гуртожиток ще не здано в експлуатацію, оформлення документів у процесі вирішення. “Спершу довелося довго пояснювати місцевому ЛКП, хто ми і що ми, потім наше ЛКП ліквідували і нас передали до іншого, ну, і все почалося спочатку, питають, що ми тут взагалі робимо. — сміється Олеся Саноцька. — Тепер у нас не приймають опалювальну систему, хоча роботи виконували згідно з затвердженим проектом. Нині нас трохи футболять від Теплоенерго до ЖЕКу і назад. А житловий статус нам дуже важливий, адже наразі платимо за газ як юридична установа, а це страшенно дорого, минулої зими було і 10 тисяч гривень на місяць”.
 
Збудувати нове життя
 
Зрозуміло, виділені приміщення були в жалюгідному стані. Львів’яни попросили допомоги у швейцарських спільнот. Олеся Саноцька пригадує, що іноземні делегати, оглянувши приміщення, зробили висновок: жити в ньому неможливо. Але гроші таки зібрали, 60 тис. євро, і на них “Оселя” зробила капітальний ремонт. Життя тут триває вже більше року. 10 житлових кімнат розраховано на 20 людей, у кожній кімнаті є туалет і вмивальник, на кожному поверсі є простора вмебльована кухня (чергують потижнево) і два душі — чоловічий та жіночий. Є й невеличкий офіс для зустрічей. Кожен мешканець особисто сплачує 200 гривень за комунальні послуги, решту витрат покриває спільнота. Нині у гуртожитку проживає шестеро осіб, усі вони — вихідці “Оселі”. Кімнату одного з мешканців, Богдана, серед своїх іменують “криївкою” — тут багато національної символіки: фігурки козаків, портрет Степана Бандери, дерев’яні фігурки тризубів. Живе в будинку й молода пара, в них уже тут народився син. У серпні йому виповниться рік. Батько сімейства Вадим працює у меблевій майстерні тут же, у підвалі, разом з іншим мешканцем гуртожитку — молодим хлопцем Сашком, родом із Закарпаття. Спостерігаючи хороший приклад функціонування майстерні у Винниках, чоловіки вирішили відкрити таке ж підприємство й на Угорській у Львові. Майстри демонструють обтягнені бежевою шкірою стільці, оздоблені червоним оксамитом лавки, обшиті різними тканинами м’які крісла і дивани — замовлень хлопцям не бракує. Із заробітків майстерні 10 % завжди виділяють на підтримку пункту допомоги безхатченкам при “Оселі” у Винниках. Нині на черзі на переселення в гуртожиток — троє вихідців з “Оселі”, які готові морально і матеріально йти в самостійне життя — самотня жінка і подружня пара. Хто переселиться в гуртожиток — вирішують на спільних зборах спільноти. Потім мешканці гуртожитку відвідують своїх товаришів у Винниках на свята.
 
На першому поверсі (є вхід з вулиці) спільнота облаштувала “Крамницю добрих справ”. Сюди львів’яни приносять уживані речі, їх потім можна придбати за символічну ціну. Тут є одяг, взуття, сумки, посуд, книжки, сувеніри. Дрібнички, зроблені власноруч, приносять різні громадські організації. Тут місяць тому “Оселя” організовувала перший гаражний розпродаж, аби назбирати кошти на повернення боргів і відкласти щось на газопостачання взимку. “Трапляється, люди приносять нам речі на вихідні, коли крамниця зачинена. І тоді залишають їх на поріжку під дверима, — розповідає пані Олеся. — Не всім зручно везти речі сюди, не всі й знають. Тому ми хочемо встановити контейнери десь біля храмів, соціальних установ, щоб люди приносили крам туди, а ми б його звідти забирали. А в середині серпня хочемо зробити майстер-клас із розпису старовинних меблів. Ми підготуємо старі скрині, крісла і креденс, і трафарети візерунків. А потім розмальовані речі продамо”.
 
Не втратити шансу
 
Найважливіше правило гуртожитку на Угорській, зрештою, як і у Винниках — не зазирати в чарку, бо часто саме через цю хворобу люди скочувалися на суспільне дно. Запитуючи, чи були такі, що покинули гуртожиток через порушення правил, автор статті чомусь не очікувала почути ствердну відповідь. Здавалося б, людям дали такий шанс… “Не стримався один чоловік — він не жив у “Оселі” раніше, його попросили взяти сюди мешканці нашої спільноти, які товаришували з ним. Він був спокійним і працював, але одного разу просто зник на кілька днів і повернувся добре під градусом”, — розповіла пані Олеся. Ще більше здивувала історія подружньої пари з двома дітьми: сім’я прожила в “Оселі” у Винниках більше як два роки й отримала житло тут, на Угорській; діти — хлопчик і дівчинка підліткового віку — вже готувалися перейти в нову школу в мікрорайоні, проте батьки після трьох місяців самостійного життя знову запили. Вони пішли на вулицю, а діти мали б потрапити до інтернату. Проте Олеся Саноцька сама оформила опікунство над ними (!), і вони обоє нині мешкають у спільноті у Винниках.
Ірина ЮЗИК
 Опубліковано : 25.07.13